“Декілька років тому у грудні я виїхала до Польщі. Через інтернет домовилася з однією з місцевих фірм про посередництво у пошуку роботи доглядальницею. У мене є медична освіта, все життя пропрацювала медсестрою у госпіталі для iнвaлідів, тож маю великий досвід роботи з лежачими хворими”, – розповідає 40-річна Софія.
Жінка каже, що любить свою роботу, і їй було добре на Батьківщині. Але за кордоном пообіцяли платити 1500-2000 євро на місяць. Таких грошей в Україні, гаруючи навіть цілодобово, жінка не заробила б ніколи. А гроші Софії були потрібні: донька щойно вийшла заміж, вони із зятем взяли квартиру у кредит. Щомісячний платіж сягав тисячі євро, а зять саме втратив роботу. Без допомоги жінки діти просто не впоралися б. Далі – пряма мова.
Мене підставили
Через усі ці обставини я й погодилася якийсь час попрацювати у Польщі нелегально, на свій стpах і ризик, з умовою, що згодом мені дадуть запрошення чи я зможу працювати за угодою.
У Катовіце я пробула тиждень, місто вже готувалося до Різдва, ввечері вулиці миготіли кольоровими вогниками. Я дивилася у вікно свого хостелу і чекала, коли агент зателефонує і повезе мене до клієнтів. Коли я вже запанікувала, зателефонувала Беата – жінка, яка обіцяла знайти роботу. Повідомила, що завтра уранці виїжджаємо, локація – місто на кордоні з Німеччиною. Там живе порядна родина, потрібна допомога господині – вона перенесла iнсyльт.
“Це німецька родина, тебе вибрали тому, що знаєш німецьку. Тож тішся”, – сказала посередниця.
На світанку, в призначений час до хостела під’їхав бусик, розмальований різдвяними рекламними картинками. Поряд із водієм сиділа Беата, а в багажному відділенні лежали ялинки – штук сорок. Беата сказала мені забиратися в багажник, бо місця немає. Їхати години дві, тож мушу потерпіти.
Я не бачила дороги, якою ми їхали. Задрімала. Крізь сон чула, як авто один раз зупинилося, водій з кимось говорив, а потім сказав “Веселого Різдва”. Чомусь – німецькою. А коли врешті пролунала команда “Приїхали” і я вилізла з-під хвої, то зрозуміла: “Мене підставили”. Усюди були вивіски німецькою мовою.
Я опинилася на сусідній із Польщею німецькій території, у федеральній землі Мекленбург-Передня Померанія.
“Ти ж хотіла працювати доглядальницею – маєш саме таку роботу”, – сказала Беата.
Остарбайтер? Ні, крaненшвесте
Від бабусі я багато чула про важку долю остарбайтерів – українських хлопців і дівчат, які під час війни були вивезені в Німеччину на примусові роботи. Однією з цих підлітків була і моя прабабуся Софія, на честь якої мене назвали. Вона з 14-ти до 17-ти років працювала на німецькій фабриці, повернулася в Україну з покрученими ревматизмом руками й ногами.
Прабабуся розповідала, що з документом остарбайтера, який їй видали в Німеччині, і нашивкою “OST” на одязі в Німеччині не мала майже ніяких прав. На відміну від польських примусових робітників (їм лише заборонялося ходити в церкву, ресторани та їздити в громадському транспорті), навіть не могла ходити вулицями у вільний час – після зміни робітниць відразу забирали в табір.
Я ж у мирний час опинилася під домашнім арeштом у ролі цілодобової доглядальниці. Німецькою це звучить “krankenschwester” (краненшвесте). Замість роботи в Польщі я опинилась в ролі полoнянки у Німеччині.
Стpах, що мене можуть викрити й відправити до бyцегарні, як нелегалку, адже віза в мене була туристична, причому видана у польському консульстві, не покидав мене з того моменту, як я опинилася в будинку працедавців.
При першому ж знайомстві господар, 67-річний Фелікс Л., сказав показати йому паспорт, уважно його переглянув, а потім поклав до кишені свого в’язаного халата. Пояснив, що триматиме документ в себе в сейфі, щоб мені не спало на думку поїхати раніше терміну, щось “позичивши” у господарів. Це було принизливо. Але нічого вдіяти я не могла.
Господиня, 45-річна Анна, дуже втішилася, побачивши мене. Уже півроку вона не підводилася з ліжка з того моменту, як пережила iнсyльт. Говорити їй було важко. Правий бік тіла був повністю паралiзований, лівий напівпаралiзований. Жінка не могла самостійно їсти, пити, справляти потреби. Як немовля.
Для Анни я стала не просто медсестрою, а й людиною, з якою бідолашна могла перекинутися словом. 19-річна донька Емма, хоч і жила в цьому ж будинку, до мами заглядала лише зрідка. У її житті була лише робота на фабриці й гулянки з подружками. 16-річний адаптований син Леон, замкнений білявий підліток, після школи не виходив із кімнати, весь час слухав музику. А Фелікс паралізованою дружиною, як я зрозуміла, гребував.
Змінити постіль хвoрій, памперс, зробити масаж, нагодувати – для мене це було справою звичною. Але тут я втомлювалася більше, ніж вдома, адже працювала цілодобово. Проте потрібно було відробляти гроші, позичені на оформлення документів, та й в Україні від мене чекали переказів. Із півтори тисячі євро заробітку більшу частину я щомісяця мусила відправляти додому.
“Не позичиш грошей – викажу”
